Підписання в Харкові комплексу угод щодо продовження перебування Чорноморського флоту Росії в Севастополі, зниження ціни російського газу для України на третину на 10 років і забезпечення його стабільного транзиту до Європи через територію України поклало початок стратегічній співпраці з Російською Федерацією, проте значення досягнутих домовленостей виходить далеко за рамки лінійних двосторонніх відносин наших країн. По суті, можна говорити про якісне оновлення змісту геополітичного коду України - набору установок, які визначають місце держави в світовій системі координат і зрештою формують ставлення потенційних партнерів до нашої країни.

ЕКОНОМІЧНА СКЛАДОВА

Після п`ятирічної невизначеності Україна, нарешті, знову дала чітко зрозуміти, на які саме роль і спеціалізацію в системі світового господарства вона претендує. Це - виробництво промислових товарів для ринків, що розвиваються.

На 2005 рік економіка України набула статусу найдинамічнішої в Європі щодо розвитку. Темпи зростання в реальному секторі, перш за все в машинобудуванні й інших стратегічних галузях промисловості, робили нашу країну привабливою як для російських партнерів, так і для європейських інвесторів, відкривали українським товарам з високою доданою вартістю перспективи на зовнішніх ринках.

На жаль, за останні п`ять років ситуація змінилася. Виходячи з помилкового посилу політичних сил, що були при владі, про цивілізаційну несумісність Євросоюзу і Росії та перекручено протиставляючи процес євроінтеграції розвиткові стратегічного партнерства з Російською Федерацією, Україна втратила відповіді на ключові запитання: яку економіку ми будуємо, на які ринки ми претендуємо і з якою продукцією, за рахунок чого збираємося освоювати ці невизначені ринки в умовах тісної міжнародної конкуренції.

Глобальні (США, ЄС, Китай) і регіональні (АСЕАН, МЕРКОСУР, Росія, Індія) економічні центри, що склалися, використовують схожі моделі розвитку, які можна звести до формули: "захищеність ринку - відкритість виробництва". Акцент переноситься з прямої конкуренції на кооперацію для отримання безперечних переваг при входженні в нові зростаючі ринки. Це дає змогу диверсифікувати виробництво і позбутися непрофільних активів, сконцентрувати ресурси на інноваціях, скоротити транспортні й сировинні витрати.

Україна останні роки йшла протилежним шляхом. Максимально відкривши внутрішній ринок для імпорту готової продукції, політичне керівництво країни зробило все, щоб звести до мінімуму кооперацію підприємств промислового сектора, що історично склалася, з російськими партнерами. Тим самим була знижена конкурентоспроможність продукції вітчизняного машинобудування на внутрішньому ринку, а основа для нової кооперації з європейськими партнерами так і не була створена. Причина - не тільки у внутрішньополітичній нестабільності, а й у глибокому технологічному розриві, який не дозволяє спільно проводити конкурентоздатні товари.

Створивши умови для лавиноподібного збільшення імпорту і самоусунувшись від системного розвитку реального сектора, здатного наповнити бюджет і забезпечити зайнятість населення, держава не тільки гранично знизила привабливість української економіки, змістивши її на периферію, а й в цілому поставила під загрозу економічну безпеку країни.

В основі реформ, здатних якісно і в стислі терміни змінити ситуацію, лежить повернення наукомісткої промисловості функції каталізатора розвитку економіки країни. У цьому сенсі, ті політики й експерти, які намагаються звести "Харківські угоди" президентів України і Росії і переговори, що послідували за ними, на рівні голів урядів до якогось "пакту" чи "бартеру", або прагнуть маніпулювати громадською думкою, або не бачать за деревами лісу. Насправді, йдеться про запуск масштабного скоординованого плану реформ з виведення економік України і Росії на принципово нові рубежі.

Перший крок - формування фінансової бази для модернізації української промисловості.

Можна скільки завгодно жонглювати цифрами, намагаючись показати, що Україна нічого не набула порівняно з попереднім роком, але реальність така: в результаті розірвання довгострокового контракту на постачання російського газу за ціною $50 за 1 тис. кубометрів, а також укладення контракту на 2009-2019 роки з базовою ставкою $450 за 1 тис. кубометрів, з економіки України штучно вимивалися кошти, які могли і повинні були піти на розвиток власного виробництва. Досягнуті в Харкові домовленості дозволяють повернути цей втрачений інвестиційний ресурс.

За контрактами, підписаними минулим урядом, в 2010 році підприємства промислового комплексу Харківської області повинні були б заплатити за газ більше 1 млрд. 335 млн. грн. Тепер - менше 970 млн. грн. Різниця в 366 млн. грн. - це власні кошти підприємств, що вивільняються для зниження собівартості і підвищення конкурентоспроможності продукції, модернізації виробництва, зокрема зниження енергоспоживання.

Це цифри, які лежать на поверхні. Насправді укладення десятирічного контракту з 30-процентною знижкою містить в собі набагато масштабніший, системніший ефект для економіки промислово розвинених областей і країни в цілому. Підприємства здобувають можливість складання довгострокових стратегічних планів розвитку і відкриття під них нових вигідних кредитних ліній. Створюються умови для зростання доходів населення і стимулювання внутрішнього платоспроможного попиту. У регіонах залишаються кошти для технічного переозброєння ЖКГ, вирішення транспортно-інфраструктурних проблем. В цілому можна говорити про появу нового самостійного фінансового чинника в соціально-економічному розвитку областей.

Другий крок - максимально тісна взаємодія України і Російської Федерації в стратегічних галузях.

Усвідомлення неминучості кооперації з Росією в промисловій сфері було вистраждане ще в перше десятиліття незалежності України. Відмова харківського заводу "Серп і Молот" від організації спільного виробництва з російським підприємством "ЯМЗ" призвела до того, що в Харкові - батьківщині вітчизняного дизельного двигунобудування - дизель більше не випускається. Спроби організувати замкнутий цикл виробництва бронетехніки і самостійно просувати її на ринок, конкуруючи з Росією, призвели до того, що в цехах Харківського заводу імені Малишева тепер розташовані склади супермаркетів. Це не поодинокі приклади втрачених можливостей, які обернулися прямими економічними і соціальними втратами.

Найбільш кричущим наслідком розриву виробничих зв`язків з Росією міг стати вихід України з клубу держав, що мають макротехнології, такі, як літакобудування, ракетобудування, суднобудування, атомне машинобудування тощо.

У свою чергу, відновлення коопераційних зв`язків з Росією в цих галузях на новій ринковій основі дозволяє закумулювати як економічний, так і загальний політичний ресурс для просування спільної високотехнологічної продукції на нові місткі ринки БРІК і ШОС, в цілому закріпити за Україною імідж солідної держави-партнера.

Такий підхід відкриває принципово нові перспективи і перед успішно працюючими підприємствами, такими, як харківський "Турбоатом", і перед підприємствами, які за останні роки втратили ринки збуту і перебувають у системній кризі. Для Харкова це, перш за все, авіазавод - колись флагман вітчизняної промисловості, який з 2006 по 2008 рік включно не випустив жодного літака. У 2009 році був випущений один Ан-140 для Єгипту, плюс проведена модифікація VIP-салонів двох Ан-74 для Лівії і Лаосу. При цьому збиток від ведення господарської діяльності за підсумками минулого року склав 200 млн. грн., і щоб відвернути публічні акції протесту перед виборами минулий уряд був вимушений гасити заборгованість по зарплаті на цьому підприємстві за рахунок коштів Стабілізаційного фонду Держбюджету.

Український і російські авіапром нерозривно інтегровані. Спроби - чи то з боку України, чи з боку Росії - поодинці підняти цю галузь неминуче призведуть до її втрати. Натомість цілеспрямоване об`єднання зусиль для серійного виробництва і продажу партій літаків дозволить зайняти і з кожним роком нарощувати свою частку світового ринку.

Таким шляхом пішли авіабудівники країн Європейського Союзу, які в умовах практично монопольного домінування американської корпорації Boeing на світовому ринку комерційних літаків об`єдналися в загальноєвропейську компанію Airbus. В результаті, вони не тільки істотно потіснили конкурента, а й протягом останніх років перевершують Boeing за обсягами продажів: зокрема, за 2009 рік Airbus поставила замовникам 498 комерційних літаків, тоді як Boeing – 481.

Таким чином, навіть побіжний аналіз дозволяє стверджувати, що за своїми наслідками для розвитку України підписані в Харкові документи співставні з тією роллю, яку зіграв знаменитий "план Маршалла" в економічному відродженні Європи. Вливання Сполученими Штатами Америки за три роки $17 млрд. в економіку європейських держав і створення єдиної ресурсно-енергетичної бази у вигляді "Європейського об`єднання вугілля і сталі" дозволило уникнути обвалу системотворних галузей, сформувати і наповнити загальноєвропейський ринок промислової продукції і дати тим самим потужний імпульс інфраструктурному, соціальному розвитку, який рухає Європу до цього дня. $40 млрд. непрямих вливань в економіку України за десятирічний період і співпраця з Росією в енергетичній, авіабудівній, військово-технічній і інших сферах, з одного боку, дозволяють уберегти Україну від дефолту, зберігши тим самим економічну стабільність в європейському регіоні, а з іншого боку, дають можливість Україні і Росії вийти на вищі технологічні устрої, які визначать їх місце і нову роль в світовій економіці на десятиліття вперед.

Такий державний підхід до проблем модернізації та подальшого розвитку економіки України створює основи і для формування європейської моделі регіональної політики. Харківський і інші регіони, чий валовий регіональний продукт (ВРП) формується машинобудуванням і високотехнологічними галузями сучасного матеріального і інтелектуального виробництва, ще вчора не відчували, що вони потрібні державі. Тепер же вони набувають статусу центрів випереджаючого розвитку і покликані виступити як локомотивами для областей з менш прогресивною структурою ВРП.

ПОЛІТИЧНА СКЛАДОВА

Україна включилася в об`єктивний процес формування нової європейської системи колективної безпеки не як "піднощик цегли", а як один з його архітекторів.

З одного боку, можна багато сперечатися про те, чи здатна Україна самостійно забезпечити безпеку своїх південних рубежів силами власного військово-морського флоту - це питання дискусійне навіть в середовищі профільних експертів, і на нього поки немає однозначної відповіді. Але те, що на сьогодні наша країна не має в своєму розпорядженні сил і засобів, які дають змогу чинити істотний вплив на забезпечення безпеки в Причорноморському регіоні, - факт. Цю стратегічну функцію виконує Чорноморський флот Росії.

Якщо відставити у бік емоції і оцінити проблему тверезо в усій її повноті, то стає очевидним, що, ініціювавши продовження терміну його базування в Криму, Україна зняла болісне для всіх зацікавлених сторін питання про необхідність пошуку адекватного компенсатора, яке донедавна стояло перед Європою, Росією і самою Україною.

З іншого боку, знайшовши рецепт зниження ціни російського газу для українського споживача, наша країна спільно з Росією змогла надати гарантії стабільного транзиту газу до Європи на довгостроковий період. Тим самим було знято гостроту з проблеми забезпечення як власної, так і європейської енергетичної безпеки, як мінімум, на найближчі 10 років.

Недвозначний сигнал України про підпорядкування зовнішньополітичної доктрини завданням загальноєвропейського економічного розвитку, готовність нашої країни виступати надійним транзитером енергоносіїв і одним з гарантів безпеки на Європейському континенті дозволяє говорити про те, що Україна набуває статусу самостійного гравця на міжнародній арені і постає світові в новій ролі, в якій її раніше ще ніхто не бачив.

На зміну аморфній "багатовекторності" і войовничій русофобії, які віддаляли нашу країну від зв`язки, що зміцнювалася, "Росія - Євросоюз", з боку України прийшов давно очікуваний нашими партнерами відгук на прагнення сформувати взаємовигідні відносини в трикутнику "Україна - Росія - ЄС". А якщо звернутися до Вашингтонських ініціатив Президента, то стає очевидним, що Україна розраховує знайти своє місце не тільки в європейському регіоні, а й у глобальній системі відносин ЄС, Росії і США. Такий алгоритм робить абсолютно реалістичним входження України протягом найближчих десяти років до Організації економічної співпраці і розвитку (ОЕСР), а потім і в G-20.

Треба визнати, що частина українського суспільства чи ментально, чи психологічно, або ж просто за браком інформації виявилася не готова до того високого темпу і рішучого стилю роботи, які задав Віктор Янукович, знаходячи прості рішення складних, роками не вирішуваних проблем.

Багато опонентів і прихильники Президента не могли чекати, що перший же візит до Брюсселя закінчиться заявою керівництва Євросоюзу про реальність відміни візового режиму з Україною вже цього року за умови виконання нашою державою ряду взятих на себе зобов`язань. Українці ще не звикли до того, що перша ж ініціатива Президента під час візиту до Вашингтона за загальним визнанням міжнародного експертного співтовариства і лідерів провідних держав стає головною подією саміту з ядерної безпеки. Людям поки складно усвідомити, що за відмову від високозбагаченого урану, який мало що давав вітчизняній науці і енергетиці, Україна одержує більше, ніж за відмову від ядерного арсеналу.

Усе це є результатом того, що попередня влада привчила людей до думки: вони живуть у слабкій державі, доля якої - слідувати у фарватері чужих геополітичних інтересів. Насправді Україна - це найбільша в Європі, 46-мільйонна країна, яка була опорою економічної потужності колишнього СРСР і відігравала одну з провідних ролей в світовому науково-технічному прогресі. Цей потенціал не втрачений безповоротно. Щоб його реалізувати, потрібно, перш за все, змінити ставлення до самих себе - почати поважати свою країну і знову навчитися ставити надзавдання, рішення яких українцям до снаги.

Михайло Добкін, голова Харківської обласної державної адміністрації