Шановний Павле Анатолійовичу,

Шановна пані Христя Фріланд, яка по суті є частиною української дипломатичної команди,

Шановні міністри закордонних справ України,

Ваші Високоповажносте,

Шановні посли та дипломати,

Пані та панове,

Для мене величезна приємність і велика честь звернутися сьогодні до вас з нагоди свята української дипломатії.

Це – свято не лише українських дипломатів, а абсолютно всіх, хто асоціює себе з нашою славною дипломатичною родиною.

З якою, безперечно, асоціюю себе і я.

Як дипломат за освітою, як дипломат за фахом, як дипломат за покликанням.

Як політик, який вірить передусім у силу слова та аргументів. Це все чим озброєна наша дипломатія і наші дипломати. А ще дуже важливо – вони озброєні правдою. Бо правда зараз є з нами.

Тому дозволю собі сьогодні звертатися до вас як до колег.

Тож, дорогі колеги!

Дипломатична служба України править сьогодні свій офіційний сторічний ювілей.

Підкреслюю – офіційний, бо традиції української дипломатії сягають глибини віків, часів Гетьманщини та Київської Русі.

Однак наш сьогоднішній ювілей – це насамперед нагода згадати про нерозривний часовий зв'язок, який крізь сторіччя поєднує нас з початками дипломатичної служби Української Народної Республіки.

Сто років тому було створено Генеральне секретарство міжнародних справ – провісник нашого нинішнього Міністерства закордонних справ.

Інколи вражає, як історичні долі, події, обставини, загрози і виклики здавалося б різних епох можуть повторюватися з точністю до деталей.

Маю на увазі і державотворчий дух української нації, який ви, дипломати, як і ваші попередники сто років тому, безумовно несете у своєму «професійному ДНК».

І завдання, які стояли тоді і стоять сьогодні перед українськими дипломатами – поширення правди про нашу боротьбу, забезпечення підтримки нашої державності і незалежності у світі. І нерозривність тандему фронту військового і фронту дипломатичного.

І подекуди байдужість окремих міжнародних гравців до долі Української держави це теж, на жаль повторюється.

Незмінними залишилися і намагання Москви поневолити нашу свободу в імперському ярмі.

Адже сто років тому після ультиматуму Раднаркому до Центральної Ради  почалася війна, яку багато хто навіть з наших істориків сором'язливо називав «першою українсько-більшовицькою війною».

Ні. Насправді то була війна Росії, розв'язана нею проти України. 

Байдуже червона то була Росія чи біла, нам різниці нема: від зміни прапорів та кольорів агресивна та імперська сутність російської політики щодо України не змінювалась і не змінюється.

Шановні дипломати,

«Україна, коли стане вільною, мусить увійти до складу Європейського Союзу, оскільки він буде існувати». Як ви думаєте, чиї це слова? Це сказав перший міністр закордонних справ УНР Олександр Шульгін.

І сказав він це ще у 1934 році, задовго до того як Європейський Союз був створений.

Українські дипломати вже тоді бачили безальтернативний шлях українського державотворення, який ми, в сучасній Україні, закарбували у закон.

Це шлях європейської інтеграції. 

Сторіччя тому у своїх роздумах Михайло Грушевський зазначав, що «перше, що я вважаю пережитим і віджитим, се наша орієнтація на Московщину, на Росію, накидувану нам довго і вперто силоміць».

Так, за нашу європейськість завжди доводилося боротися.

Оскільки Росія завжди сприймала поглинання України як питання свого виживання.

Сто років тому ми, на жаль, мали чимало ворогів і замало союзників.

Ми мали чудових дипломатів і хоробрих воїнів.

Сто років тому ми створили молоду державу, визнану багатьма і в Європі, і у світі.

Однак, знов потрапили в «московські кормиги».

І не тому, що погано працювали дипломати чи погано воювали на фронті наші воїни.

На жаль, тодішні політики не зуміли відділити головне від другорядного, тому що вони недооцінили важливість єдності перед лицем зовнішньої загрози.

Скажу більше. На моє глибоке переконання, якби тоді вдалося зберегти сильну, незалежну, демократичну Україну, переконаний, що багатьох трагічних подій ХХ століття світові вдалося б уникнути.

Попри все, ідеї державності, української свободи і незалежності не зникли.

Вони продовжували плекатися в середовищі нової української еліти, насамперед, плеядою яскравих українських дипломатів.

Попри увесь трагізм ситуації, коли на їх очах, за мовчазної згоди Європи, буквально розчленовували і знову окупували державу, українські дипломати продовжували боротьбу за Україну перебуваючи в еміграції.

Поруч з українською творчою і науковою інтелігенцією, українська дипломатія залишалася вагомою силою, яка завжди мала свій голос, який було чути.

І цей голос завжди був проєвропейським.

У кожен із моментів історії України, на кожному з його етапів, він не мовчав.

Це був голос не бюрократа, як дехто намагається зараз представити дипломатів. Це був голос не чиновника, при усій повазі до них.

Це був голос свідомого сина або дочки українського народу, сина або дочки своєї нації.

Коли інші не вірили – саме українська дипломатія не сумнівалася.

Коли в інших опускалися руки – українська дипломатія невтомно працювала.

Коли інші зупинялися – українська дипломатія йшла вперед.

Ви відкривали для України нові можливості.

Ви змінювалися самі – і я є свідком цього. Ви, точніше ми з вами, змінювали Україну.

Кожного з вас і усіх разом хочу за це подякувати.

Шановні колеги,

Як і сто років тому, наша сьогоднішня боротьба точиться за нашу європейськість.

Як і сто років тому, багато хто у світі не виніс уроків з минулого і продовжує небезпечні маневри навколо граблів з написом «загравання з Росією» та «умиротворення агресора».

Як і сто років тому, перед Україною ніхто не розстеляє червону килимову доріжку з написом «євроінтеграція».

Нашу з вами свободу і європейськість нам з вами зараз доводиться виборювати.

Невимовно важку ціну життів наших кращих синів і дочок ми платимо за нашу боротьбу.

Але з досвіду минулого ми зрозуміли найголовніше – наша дипломатія, на жаль, ніколи не зможе перемогти без дуже потужної, сильної, патріотичної нашої української армії.

Але я також хочу наголосити, що наша потужна, сильна, патріотична української армія потребує потужного дипломатичного голосу правди.

Робота, яку ми з вами буквально цілодобово проводимо, часто виглядає рутинною, більша її частина залишається непомітною для широкого загалу.

Але від цього вона не стає менш важливою.

Забезпечення міжнародної підтримки України, її незалежності, суверенітету і територіальної цілісності, зміцнення міжнародної коаліції на підтримку нашої з вами боротьби проти російської агресії я вважаю одним з трьох своїх головних пріоритетів – поряд із розбудовою армії і рішучим прогресом в здійсненні реформ.

Недооцінки дипломатичного фронту – Україна більше ніколи не допустить.

Наші з вами перемоги на цьому фронті є дійсно беззаперечними.

А підтримка України, її незалежності, на міжнародній арені сьогодні є безпрецедентною з точки зору історії і правди.

Разом з тим я далекий від того, щоб недооцінювати агресора як на військовому, так і на дипломатичному фронті бореться з нами.

Попри виграні дипломатичні битви, війну ми ще не виграли. Але перемога точно у нас попереду.

Дорогі друзі,

Ніхто, мабуть, не знає підступність російського режиму краще, ніж ми українці.

Тому нашою історичною місією, очевидно, і має бути, щоб ми на передовій боротьби цивілізованого світу з російським імперіалізмом демонстрували свої найкращі якості.

І тому нашим з вами, дипломатами, завданням є зробити все від нас залежне, щоб успішна інтеграція України в європейські і євроатлантичні структури назавжди поставила крапку у спробах Москви повернути нас у свою, як вони вважають, «сферу впливу». 

Хочу ще раз нагадати слова: «Геть від Москви, від будь якої Москви – червоної і білої, від будь якого режиму, - царського, демократичного, большивистського, від усякого імперського єднання».

Це слова іншого українського дипломата часів УНР Максима Славинського.

Ці слова сьогодні є, як ніколи, актуальними.

Наші з вами зусилля мають бути спрямовані на об’єднання зусиль демократичного світу навколо протистояння російському агресору.

Як і на те, щоб агресор поніс заслужену відповідальність за свої безвідповідальні дії.

Те, що сьогодні робить Росія, вже було. Нічого нового.

Тому, спираючись на свій історичний досвід, світ має зрозуміти, що очікувати від Москви чудесного переродження в демократію марно, так само як і марно її  умиротворити – просто недалекоглядно.

Нічого більше Росія не боїться так, як міжнародної єдності і солідарності, а також сильної, успішної, демократичної України.

Весь світ зараз з нами. І це не лише присутня сьогодні з нами Христя Фріланд. Наша Христя у канадському Уряді. І це не лише інтенсивність наших переговорів.

Хочу наголосити, що одразу після нашої з вами зустрічі у мене сьогодні відбудеться телефонна розмова з Канцлером Німеччини Ангелою Меркель і телефонні розмова із Державним секретарем США Рексом Тіллерсоном.

Коли Україна мала таку інтенсивність контактів і таку світову підтримку? Я впевнений в тому, що це також є визнанням заслуг наших дипломатів. Але й одночасно визнанням заслуг нашого народу, який з гордістю і честю проходить ті важкі випробування, які ми сьогодні маємо.

Не існує кращого шляху до відновлення в Росії бодай якоїсь поваги до міжнародного права, ніж, міжнародні санкції, замороження активів, заборона на відвідання цивілізованих країн тим, хто несе безпосередню відповідальність за агресивну політику цієї держави.

Я переконаний, що саме цим шляхом треба і надалі йти, поступово розширюючи міжнародну коаліцію підтримки нашої держави та посилення санкцій. Не як форми відповідальності, а як форми мотивації запрошення до круглого столу для того, щоб припинити цю агресивну політику.

Яскравий приклад – важлива та переконлива перемога нашої дипломатії над російським агресором в Нью-Йорку, де днями Генеральна Асамблея ООН прийняла уже другу резолюцію, в якій Росія визнається державою-окупантом в Криму.

Постійний член Ради Безпеки ООН визнаний агресором на найвищій міжнародній трибуні.

Оцінка, за яку у 1939 році радянську Москву було виключено з Ліги Націй.

Шановні колеги,

Якість дипломатії – це якість держави.

Реформи, європейська інтеграція - це насамперед нова якість людей, які готують та приймають рішення.

Нам цю якість ще треба підвищувати.

Ми повинні уміти не лише відстояти завтрашній день, але й надолужити згаяне і прорватися у день післязавтрашній.

У цьому сенсі сучасний дипломат – це не просто представник національної еліти, але й, як кажуть американці «agent of change».

Місія українського дипломата – боронити добре ім’я своєї держави і свого народу, доносити до світу правду про те, за що Україна бореться і чому-небудь українська боротьба так важлива для інших, для всього світу. Бо ми боремося не лише за наш суверенітет, територіальну цілісність і незалежність. Ми боремося за свободу, за демократію в усьому світі.

Чому наш прагматизм – це триматися за принципи, а не здавати їх? Чому Україна стала для Європи тестом на збереження обличчя? Бо Росія ніколи повірили не могла, що 28 країн-членів будуть одноголосно голосувати за цінності і принципи.

Місія українського дипломата – показати не лише українську ідею, але й силу українського духу, незламного перед найстрашнішим випробуванням. Незламного крізь всю історію українського державотворення.

Пишаймося своєю приналежністю до славної родини української дипломатії.

Колись на першому курсі факультету міжнародних відносин і міжнародного права, коли почув від доцента Волошина слова - ви майбутні дипломати - у мене з три тіло серце. Я впевнений в тому, що ця належність до дипломатичної еліти країни, української дипломатії, у кожного з вас викликає такі ж самі почуття.

Зі святом вас, дорогі колеги! Слава українській дипломатії!

Слава Україні!