Найбільше дотикають серце пам'ятки і пам'ятники, зведені за народним звичаєм - на кошти, зібрані громадою. Це давня українська традиція. До слова, перший такий поминальний Хрест, ще задовго до урядових рішень, був освячений 12 серпня 1990 року за повним православним ритуалом, в присутності десятків тисяч мирян, гостей з усієї України та із-за кордону, під Лубнами, біля Мгарського монастиря.

Там же, за козацьким звичаєм, було насипано курган скорботи і зведено Великий вічовий дзвін над трасою Київ-Харків під Лубнами, біля Мгарського монастиря при багатотисячному велелюдді. Відтоді щороку відбуваються там панахиди. Одне слово, цей меморіал нині відомий у всьому світі.

Сталося це, повторюю, ще до урядових рішень. Далі держава взяла на себе ту справу. І це - до її честі.

Однак, коли ці печальні учти почали йти конвеєром, коли деякі, з дозволу сказати, «вчені» на численних імпрезах і "круглих столах" легко перекидаються мільйонами загиблих з голоду - від 3 млн. - до 5 млн. - до 7 млн., а то й більше - то це вже кощунство. Адже смерть навіть однієї людини - це невідшкодована втрата не тільки для рідних, а й для Космосу. То чи можна скидати на рахівниці мільйони, як щось таке собі, не суттєве. Це - непростимий гріх.

Треба, нарешті, піти за принципом - «на сьогодні доведено на основі документів і спогадів очевидців стільки-то. Пошуки ведуться далі, згідно з якими і буде уточнюватися ця важка цифра».

У ці скорботні дні не хотілось би вдаватися до критичного аналізу, однак ми зобов'язані говорити правду і тільки правду, аби скороспілими викладками не здевальвувати сакральність вселюдського горя.

Ще раз усі разом вклонімося Пам’яті безневинно убієнних жертв Голодомору і пообіцяємо, що зробимо все, аби подібне жахіття ніколи не нависло чорним крилом над Україною!