«Існує стереотип, що солдати повинні бути сильними і хоробрими. Один із їхніх найбільших страхів — що їх сприйматимуть слабкими чи боягузливими. Не варто ставити ветеранів/ветеранок у ситуацію, коли вони будуть змушені підтверджувати свою особисту мужність. Варто розуміти: якщо ви заженете ветерана бойових дій «у кут», не залишивши йому альтернативного виходу, найчастіше він вибере битися», — зазначають у «Довіднику безбар’єрності».

До ветеранів/ветеранок слід ставитися з повагою, вони не терплять напівправди чи нещирих розмов. Ставлячись до них як до рівних, як до людей, які служать суспільству, Батьківщині, яких, можливо, не зрозуміли чи не оцінили, представники правоохоронних органів мають кращі шанси заслужити довіру ветеранів/ветеранок, деескалувати небезпечні ситуації, створити умови для співпраці, адже також захищають людей, служать країні, ризикують життям.

Не говоріть при спілкуванні, що ви розумієте ветерана/ветеранку, якщо не маєте бойового досвіду. Зрозуміло, що представники правоохоронних органів мають спільне з учасниками бойових дій: стикаються з небезпекою, ухвалюють рішення, від яких залежить життя чи смерть, вони також служать, роблять внесок у безпеку країни, розуміють поняття честі, хоробрості та обов’язку, вони були свідками здатності людства до зла і жорстокості. Однак, спілкуючись із ветеранами/ветеранками, представники правоохоронних органів повинні бути обережними, щоб не прирівнювати свій досвід до того, з чим, можливо, стикалися ветерани/ветеранки. З іншого боку, наявність цього досвіду допоможе представникам правоохоронних органів продемонструвати співчуття, розпізнати та відобразити деякі глибинні емоції ветеранів/ветеранок у кризі. В будь-якому випадку слід використовувати методи активного слухання, що допоможе ефективно продемонструвати розуміння досвіду й емоційного стану ветеранів/ветеранок.

Особливістю ветеранської спільноти є певна недовіра до людей, які не мають бойового досвіду. Для спільноти характерна міцна самоідентифікація. Саме тому надважливо і часто необхідно до спілкування з ветеранами/ветеранками залучати інших ветеранів/ветеранок, зокрема лідерів ветеранського руху або, якщо це доречно, — колишніх командирів.

При виконанні відповідних дій представниками правоохоронних органів обов’язковим має бути залучення до роботи з ветеранами/ветеранками профільних фахівців у сфері ментального здоров’я, представників ветеранського чи волонтерського руху.

Деякі питання, які варто поставити ветерану/ветеранці, щоб налагодити взаємодію:

Скільки часу ви були на війні? Де служили? (наскільки довго події війни впливали на людину)
Яка була ваша військова спеціальність? (питання для розуміння набутих на війні навичок)
Яким був час перебування в підрозділі? Чи були в цьому позитивні моменти? (повернути позитивні спогади)
Як давно ви повернулися? Як це — повернутися? (для реінтеграції потрібен час, що він довший, то більша ймовірність того, що людина вже адаптувалася до цивільного життя)
Чи спілкуєтеся ви з побратимами/посестрами? (для розуміння міцності зв’язку з побратимами/посестрами, ветеранською спільнотою)

Однак ці питання не варто ставити ветерану/ветеранці у кризовому стані, коли вони насправді не хочуть розповідати про досвід участі у війні.

При роботі із запобігання вчиненню злочинів ветеранами/ветеранками важливого значення набуває профілактика порушень — робота з родинами військовослужбовців, ветеранів/ветеранок, співпраця з ветеранською спільнотою.

З урахуванням того, що до 10 % населення України будуть носіями бойового досвіду, дуже важливо організувати навчання представників правоохоронних органів щодо того, як взаємодіяти з ветеранами/ветеранками, як не провокувати конфлікти або грамотно виходити з них, а також щодо тем, яких не варто торкатися. Кожен має вміти фіксувати початок флешбеку — спогаду про травматичну подію, яку ветеран/ветеранка ніби переживає знову, впізнати його і знати як діяти.