Рівно сто днів тому всі ми прокинулися в іншій реальності. Рівно сто днів тому прокинулися інші ми. Коли українців будить не промінь сонця, а вибухи ракет, які влучають у наші домівки, тоді прокидаються зовсім інші українці.

У 2014 році Росія прийшла до нас з одним словом, з новим словом. І це слово «війна». 24 лютого Росія додала до цього слова ще одне, зробивши словосполучення «повномасштабна війна».

І протягом ста днів ми знаходили чи отримували, бачили чи хотіли стерти ще інші слова. Їх небагато. Вони різні. Але відображають, що ми пережили.

Серед цих слів є й нові для нас. І ті, які були забуті ще нашими батьками, але які довелось згадати нам. Добре відомі кожному на планеті. І ті, які всім людям доводиться із жахом запамʼятовувати. Болючі слова. І ті, які справді дають нам надію. Усі – важливі. Усі буде правильно згадати саме сьогодні. Сто днів – сто слів.

Передусім це два слова: «наші герої». Тобто передусім люди, які від ночі на 24 лютого й до сьогодні обороняють нашу державу.

А далі – українські слова: «паляниця», «Збройні Сили», «Стугна», «Козак», «Зміїний» і... Звичайно, «Чорнобаївка» – це одне слово, яке звучало вже багато разів і в якому видно все і про наш спротив, і про наших ворогів.

А ще – іноземні слова, які стали рідними для України: «Байрактар», «Гарпун», «Хаймарс», «Старлінк», «Жешув» і... Звичайно, «ленд-ліз» – іще одне слово, всього лиш одне, але яке відображає 100 днів боротьби, сто днів дипломатії, сто днів підтримки.

І слово, яке відображає дещо важливе в нашому характері. Саме в українському характері. «Джавеліни», які викликали страх у ворогів, бо вони не чекали, що їх не врятує броня. А потім і усмішку, нашу усмішку, коли українці намалювали ще й «святу Джавеліну».

Ну і слово, за яке всі в Україні підіймають келих, – «Нептун».

Щодня в нас зʼявлялися слова, які для кожного й кожної тепер значно більше, ніж просто слова. Важкі слова. «Гостомель», «Бородянка», «Охтирка», «Чернігів», «Харків», «Херсон», «Ізюм», «Мелітополь», «Маріуполь» і «Азовсталь».

А разом з ними – «армія», «арта», «морпіхи», «прикордонники», «розвідка», «нацгвардійці», «поліція», «тероборона», «авіація», «наші героїчні льотчики»... А також слово «привид». Привид Києва. Який знищував ворогів і залишався живим.

Усі ці слова ми могли й не чути стільки разів за все наше життя, скільки чуємо за ці сто днів. І щоразу, коли ми їх чуємо, знаємо: саме вони дають нам час і можливість жити стільки, скільки нам відведено. Відведено Богом. А не ворогом.

«Боже» – це слово, це звертання звучало не раз. І завжди особливо.

Були й слова, які наш ворог хотів стерти. «Волноваха» і «Салтівка», «Попасна» і «Сєвєродонецьк». Це слова, які ми обовʼязково напишемо знову. Але по-нашому. Так само, як «Буча». І як «Маріуполь». І ми напишемо їх обов'язково поруч зі словом «трибунал».

Щоб інші слова – «фільтрація», «депортація», «катування», «розстріл», «килимове бомбардування», «ракетний удар» – обовʼязково отримали відповідь. Відповідь всього лише з одного слова – «справедливість». Справедливість, яка стане крапкою після тимчасових для нас слів «окупація», «Мордор», «орки». Звичайно, вони підуть із нашого лексикону. Ми точно виженемо їх із нашої землі.

Були й слова, які давали надію і за які ми боролися особливо. «Гуманітарні коридори». Які стали дорогою життя для сотень тисяч людей. І які дали змогу побороти ще одне слово, страшне слово «блокада».

З першого дня з нами залишаються слова, між якими дистанція – як між темрявою та світлом. Одного слова ми уникаємо. Це слово «біженці». А за допомогою іншого слова віримо, що в мільйонів наших людей є майбутнє. Воно буде вдома, в Україні. Це слово «переселенці».

Багато що змінилося. Коли чуємо слово «Патрон», згадуємо найвідомішого сапера України. А коли чуємо «марафон», розуміємо, що це зовсім не про спорт.

І, звичайно, у наш лексикон привнесли дуже багато смертельно небезпечних слів. Того, що жоден українець і жодна українка ніколи не хотіли бачити. І чим жодна нормальна людина не може пишатися. «Іскандери», «Калібри», «Солнцепеки», «фосфорні бомби» та інше. 

Чомусь не побачили їхнього хваленого танка «Армата». Думаю, вони побоялися нашого нового словосполучення «тракторні війська».

І ще одне словосполучення варто згадати – «друга армія світу». Спочатку воно виглядало загрозливо. Потім небезпечно. Після Бучі викликало тільки відразу. А зараз – хіба що гірку усмішку. Бо що залишилося від неї? Від армії, яку називали другою армією світу... Воєнні злочини, ганьба й ненависть.

І цифри замість слів. Коли бачиш щоранку кількість загиблих. Кількість поранених. Кількість обстрілів. Кількість ракет. Коли поруч зі словом «діти» – щоранку нова цифра. Сьогодні – 261. Вже 261 дитину вбило російське вторгнення. Заради чого? Немає таких слів, які можуть дати відповідь на це питання.

Зʼявилися слова, які тепер дуже часті. Які звучать щоденно. Але ми маємо зробити так, щоб для наших дітей вони вже не означали того, що вони значать сьогодні для нас. Щоб вони могли їх сприймати лише як історію. Передусім це слово «руїни». Але також – «сирена», «повітряна тривога», «комендантська година», «блокпост», «колючий дріт». І слово «міни».

Буде ще багато слів, які знатиме кожен. Які матимуть сенс для кожного. І які дадуть шанс мільйонам. Це слова «відбудова», «кандидатство» і «членство», «гарантії» та «безпека». І обов’язково – слово «повернення». Звичайно, на основі слова, яке було мрією, а стане реальністю – «звільнення».

Це слова нашого майбутнього! Це слова про те, що ми зробимо з тією нашою червоною калиною, з нашою славною Україною.

Слова про те, куди прямує й завжди прямуватиме ворожий воєнний корабель. Про те, що робити з окупантами, коли хтось скаже: «Вова!» І, звичайно, наше вже народне – «Доброго вечора, ми з України!».

З тієї України, де розквітає поле, а вона сивіє. Із тієї України, яка стояла, стоїть і буде стояти.

України, чия не вмерла ще слава і воля. України, якій ми кажемо: «Слава!» Слава Україні! Слава нації! І кожному відоме продовження – «Смерть ворогам!»

Бо є три слова, задля яких протягом вже ста днів після восьми років ми боремось: «мир», «перемога», «Україна».

Слава Україні!