«Мандрівник, що знає істину»

«Гей, чоловіче! Чому ти блукаєш по світу? – запитали люди у подорожнього, котрий славився по всій Україні як мандрівний поет. – Люди кажуть, що ти весь свій час проводиш в полях і гаях, ходиш зі своєю торбою. Який в цьому сенс?»
Стомлений, але задоволений мандрівкою, подорожній відповів:«Все в цьому житті має сенс. Коли ти твердо йдеш шляхом, яким почав іти, то ти щасливий».
Селяни здивовано посміхнулись, мовляв, що за дивак, та й пішли по своїх справах. В дорозі вони обговорювали цього мандрівника, бо вже слава йшла по всій країні про «любомудра», що знає істину життя та складає різні байки.
«Хто його знає, навіщо він це робить, та кажуть, ніби сама цариця Єлизавета Петрівна вподобала його мову та запрошувала до царського двору», – сказав один із селян. «Та отож, замість того, щоб трудитися, блукає по всьому світу. І звідки він такий взявся?». «Чутки кажуть, що ніби він родом з землі Полтавської. Та щось я не вірю, щось є в ньому від самого Бога. Ви бачили його погляд? Він бачить тебе наскрізь, твоя душа для нього прозора водиця, крізь яку все-все видко: і добро твоє, і гріхи твої. Дивна людина, що тут скажеш. Та нехай, не наша це справа, Господь йому суддя».
Тим часом подорожній поглянув на ласкаве сонечко, яке було його вірним супутником, завжди зігрівало в холодну пору і освітлювало шлях, прислухався до звуків української природи: до шелесту вже трішки пожовклого листя, до дзижчання бджіл-трудівниць, взяв свою торбу і рушив в дорогу. Пройшовши трохи шляху, він витягнув свою сопілку, вірну порадницю та подругу, і заграв веселої музики. З кожним кроком він все віддалявся від місця зустрічі з селянами, ось уже на горизонті видко тільки темний силует, а ось... і той зовсім зник, наче ніколи його і не було.
Селяни ж також йшли собі далі, і ніхто з них і уявити не міг, що тільки-но на власні очі бачив найвидатнішого мислителя, байкаря, філософа України – Григорія Савича Сковороду.
Цікавою постаттю був в свій час Григорій Савич. Одні люди поважали та насолоджувалися його творчістю, інші – не розуміли та постійно ставали на його шляху. І не дивно, щоб розуміти його, потрібно мати чисту душу, без заздрості та брехні. Тому й вигнали Григорія Савича з Переяславського колегіуму за «нетрадиційний підхід» до викладання, звичайно ж, він був не традиційним, бо цей педагог вчив не розумом, а серцем.
Більше за все Григорій Савич любив свободу. Її він не обміняв ні на почесті при дворі цариці, ні на мирне життя ченця. Звичайно, зрісши на мальовничих українських просторах, змалечку вбираючи в себе глибокий зміст байок (він ласкаво називав їх «баєчками») та різнобарвного українського фольклору, з маленького розумного хлопчика виросла по-справжньому мудра особистість, котра любить Україну та все, що з нею пов’язане. Тож хіба можна проміняти українські простори на золото? Звичайно, ні. Григорій Сковорода блукав по всьому світу, щоб знайти істину. І через декілька століть я можу впевнено стверджувати: він її знайшов. Де ж ця істина? У байках, афоризмах, листах до друзів.
Колись Григорій Савич сказав: «Любов виникає з любові; коли хочу, щоб мене любили, я сам перший люблю», чи це не є гарним прикладом для нас? Бо ж зараз ми хочемо тільки отримувати любов, і нічого не віддавати іншим.
«Майбутнім ми маримо, а сучасним гордуємо: ми прагнемо до того, чого немає, і нехтуємо тим, що є, так ніби минуле зможе вернутись назад або напевно мусить здійснитися сподіване». Це правда і до нині, бо ж ми хочемо мати чудове майбутнє, проте часто забуваємо покращувати своє сьогодення. Вже не є традицією робити добрі справи. На жаль...
Не можна за один раз зрозуміти твори Сковороди, їх потрібно постійно перечитувати, вдумуватися у їх сенс. Бо кожного дня наш світогляд змінюється, і те, що було невидимим ще вчора, ми добре бачимо сьогодні.
Тому, коли ви будете брати до рук збірку байок чи афоризмів Григорія Савича Сковороди, прислухайтесь до кожного слова, відчувайте кожну думку. Бо саме тут – вічна істина, тут те, що ви ніколи не знайдете в Інтернеті чи сучасних «філософських романах». Цей мислитель віддав своє життя високим цілям пробудження українського народу, було б добре, якби і в наших душах він пробудив щось по-справжньому добре: любов до рідної землі та прагнення мати совість – «чистий кришталь».
Не даремно Павло Тичина сказав: «Потоки творчого мислення Сковороди були такі потужні, що вони, спадаючи з верховин у долину, ламали на своїй путі усі колючки й бур’ян, перестрибуючи через каміння гостре, і розливались широко по всім роздолі».
Дійсно, постать Григорія Савича Сковороди – це гордість української нації, її честь, талант та слава. Його творчість ніколи не забудеться нашим народом, і через сто, і через двісті років, адже те, що створено серцем, ніколи не забувається...